Є в Україні чудеса: Розгірче - священні скелі

«Ми живемо в кінці географії». Так іноді полюбляють казати мешканці

Розгірчого на Стрийщині. Мальовниче село оточене лісами, скелями та урочищами можна вважати своєрідною квінтесенцією краси Прикарпаття. 

Окрасою села, як і всієї Львівщини є розташований в однойменному урочищі скельний монастир. Можна лише дивуватися, чому це унікальне місце так мало досліджувалося. Якщо не враховувати кількох не надто ґрунтовних праць з ХІХ століття, то більш менш активно його почали вивчати лише наприкінці минулого століття. А туристичною родзинкою скельний

монастир у Розгірчому стає лише зараз.

Потрапивши у село, в першу чергу важко не побачити верхів’я Святомиколаївського храму, збудованого у 1888 році. Від нього якихось 10 хвилин пішки – і ви потрапляєте у містичну казку давнього скельного монастиря, який заховався між кронами давніх буків, хоч і розташований на висоті 443

метра над рівнем моря. Перша згадка про святиню датована другою половиною XV ст. Тож історики припускають, що розбудовувався він, щонайменше на сто-двісті років раніше.

За інформацією, яка дійшла до наших днів, монастир був чоловічим. Ймовірно, що його засновниками були монахи, що втікали із поруйнованих татарами руських міст, а, можливо, і з самого Києва. Ченці знайшли непримітно-важкодоступну місцину та видовбали у скелях свій монастир.

У товщі основного скельного масиву вибито три печери, які розташовані на двох рівнях. На першому — два приміщення, а на другому, до якого ведуть сходи – одне. Дослідники вважають нижню велику печеру житловою кімнатою, до якої примикала комора, а верхню печеру — монастирською церквою.

Скелі, як свідчать археологічні дослідження, використовували в дохристиянські часи. Про це свідчать і давні написи, і виявлене у 1990 році землеробське поселення на розташованому поруч городищі. 

Неподалік від скель у давніші часи розташовувався зруйнований нині жіночий василіанський монастир. На згадку про нього встановлено капличку, від якої нещодавно прокладено майже 2-кілометрову Хресну дорогу до скельного монастиря.

Приверне увагу і вхід у ще не досліджений тунель. За переказами, він веде аж до Довбушевих скель у Бубнищі. Віриться, щоправда, у це мало, адже відстань до них понад 8 кілометрів.

Свого часу монастир у Розгірчому та давнє городище детально описав знаний український історик і дослідник Ярослав Ісаєвич, назвавши його Свідком Літописної Доби.

Ось деякі  нотатки дослідника:

«Захоплює верхня печера, де розмістилась вибита в скелі невелика двопільна церква, це унікальний випадок такого типу архітектури, що збереглися у Галичіні, зокрема на Бойківщині. В своєму розвитку печерний монастир зазнав деяких змін, пов’язаних з його розбудовою ймовірно в XIII-

XIV ст». «Городище, мабуть, було невеликим за розміром з дерев’яними церквами чи каплицями, келіями та різними господарськими будівлями. Не виключно, що воно мало також оборонний характер. У всіх наявних дослідницьких працях щодо печер питання часу їх появи та використання залишається відкритими. Деякі з них датують печерний комплекс Х ст., інші кажуть, що у XIII-XIV ст. тут існував печерний монастир».

«Основний скельний масив знаходиться у підніжжі хребта, на його північному схилі. Віддалений на 200м від південно-східної околиці села. Крім цього скельного масиву існують ще дві малі скелі, віддалені від нього на 50м. Ці дві скелі були своєрідним в’їздом на територію монастиря. Крім згаданих скель існує ще одна скеля із печерою і відбитими на них хрестами. Вона також знаходиться на північному схилі хребта і віддалена від попередніх скель майже на 200м у південно-західному

напрямі». «На стіні протилежній від входу є залишки слідів дерев’яної конструкціі. Це довбані горизонтальні та вертикальні врубки, які використовувалися для закріплення дерев’яного каркасу. Утворена таким чином стіна прикривала собою пошкоджену тріщинами та корозією кам’яну стіну нави. До церкви вели двоє дверей, про що свідчать врубки для масивних одвірків. Вікна мали дерев’яне обрамлення з решітками, ймовірно склились круглим вітражним склом».

«Що стосується нижніх печер – жилої кімнати та комори, то при детальному огляді вдалося встановити різночасовість їх довбання. Це насамперед пов’язується з розвитком монастиря».

Ярослав Ісаєвич вважає, що пік розквіту монастиря припав на XIV-XVI століття.

Стіни печерного монастиря розписані різними написами, найстаріший з яких відноситься до 1675 року.

У 1847 році у Львові вийшла книга художника й мандрівника Мацея Богуша Стенчинського «Околиці Галіції». Він відвідав монастир, який на той час був вже давно закинутим, зробив цікаву замальовку та поділився власними спогадами. Художнику запам’яталось, що стіни келії рясніли автографами численних туристів, а в темній коморі хтось довго вишкрябував величезне слово «Miłość», тобто «Любов». Селяни переповіли йому цікаву легенду про походження печер. 

Ніби колись давно жили там два брати. Вдень вони мирно сапали на городі, а ввечері виходили на велику дорогу і промишляли розбоєм. Награбоване ховали у горі. Порода тут була м’яка, наче глина, тож місцеві «опришки» без проблем викопали собі просторе приміщення. Була у братів старенька мама, яка нічого не знала про додатковий підробіток синочків. Коли ж раптом довідалась, то прокляла дітей. Вони пішли жити у печеру, але скеля затверділа, і розширювати свою криївку далі розбійники вже не могли.

Втім, це не єдина легенда, пов’язана з тутешніми місцями. Більш відомою є історія про те, як на село напали татари. Селяни укрились у скельному монастирі та разом з монахами тримали оборону. Ворожий полководець кидав свої війська на приступ, але вони відкочувались від стін обителі з величезними втратами. Справи у татар йшли щораз гірше. Врешті-решт, вони відступили, а село так і назвали – Щоразгірше, Розгірче.

Джерело: https://zik.ua/news/2018/08/11/mandry_vyhidnymy_za_energiieyu__u_skelnyy_monastyr_rozgirche_1384741

http://www.kray.org.ua/1689/mandrivky/rozgirche-svyashhenni-skeli-v-kintsi-geog/

https://www.youtube.com/watch?v=Oq5Px54lZDw