Є в Україні чудеса: Язичницька печера (Печерний монастир)

 Сюди треба приїжджати для того, щоб, забувши про все на світі, стояти, 

мовчати і дивитися. Наповнювати зіниці і думки невимовною природною гармонією. Зелена лінія лісу губиться десь за небокраєм. Внизу – казковий каньйон річки Серет. Здається, цю красу неможливо охопити поглядом, навіть якщо милуватимешся нею годинами. Щомиті в око впадає новий чарівний куточок, якого не було видно раніше. Ці мальовничі краєвиди можна знайти в селі Монастирок Тернопільської області.

 

Але неймовірна природа – не єдине, заради чого варто завітати до Монастирка. Тут, над стрімким каньйоном Серету, є старезна печера “Язичницька”, де більше тисячоліття тому діяв давньослов’янський скельний монастир. Перші монахи поселилися у ній ще в ІХ ст., а до того печера була місцем для молитов язичників. Ніхто не знає, скільки століть вони здійснювали тут свої таємничі ритуали. А в ХVІ ст. поблизу монастиря з’явилося село Монастирок, яке позичило в нього свою назву.

Вимита у скелі (камінь Довбуша), складеній верхньокрейдовими вапняками. Загальна довжина порожнини становить 42 метри. 

  Над входом до печери нависає могутня важка скеля. Хтось дбайливо підпер її міцними кам’яними брилами. Кілька кроків – і ти опиняєшся у 

справжньому храмі, відчуваючи незвичне поєднання печерної прохолоди і теплого духовного спокою. Тут і зараз іноді відбуваються богослужіння, зберігаються предмети культу та ікони. Від однієї з них важко відвести погляд: зі скелі немов виростає обличчя Ісуса.

   Це сталося в ХVІІ ст. Монахи зібралися в монастирі для звичної вечірньої молитви. Раптом гра світла і тіні утворила на стіні печери зображення обличчя Христа. Один із монахів обвів його грудкою вапняку, а згодом – фарбою, щоб зберегти це диво для всіх, хто тут буватиме. Роздивляючись ікону, помічаєш, що очі Ісуса заплющені. Кажуть, він просто не може дивитися на злі людські вчинки.

Поруч порожниною лежить величезний камінь (жертовний камінь язичників), поставлений на невеликі камінці.За легендою цей могутній камінь перекинув сюди Довбуш, проходячи берегом Серету. На камені вирубaно хрест, з яким пов'язана ще одна легенда. Перед великими релігійними святами сюди заливають воду. Через три дні вона і видовбане дно набувають кольору крові. На жертовнику зберігся і рівчачок-кровосток, свідоцтво того, що не одна тварина закінчила тут своє життя.

Біля печер існувала невелику дерев'яну церкву, яка згоріла у 1530 році. Від храму того залишився великий мармуровий куб, доставлений, ймовірно, з Італії, який стояв у захристі для здійснення церковних таїнств, та ікона Богоматері. Вони і сьогодні стоять там, у храмі Воздвиження Чесного Хреста.

 Проте у ХVІІІ ст. брацлавський каштелян Ян Потоцький відбудував її. Згодом церкві довелося постраждати від пожеж і землетрусу. Святиня щоразу відновлювалася, ділячись із людьми духовністю і подихом давнини. А поблизу височіє білий хрест, який, кажуть, допомагає самотнім жінкам знайти своє щастя.

Джерело