Екологічні казки для маленьких

 

ЯК ЇЖАЧОК ВРЯТУВАВ ЯЛИНКУ

Колись давно, на зеленій Галявинці, під кучерявим Дубком жив сіренький Їжачок. Кирпатий, з чорними намистинками очей і геть без голочок, що ми звикли бачити на ньому сьогодні. На той час ними пишалася тільки зелена Ялинка. Вона дуже вихвалялася своїм вбранням і нікого не підпускала до себе – боляче кололася. Іноді навіть насміхалася над Їжачком, який сумлінно працював зранку й до пізнього вечора, збираючи гриби, ягоди, горішки.
– От мені нічого не потрібно! – гордовито промовляла Ялинка. – І ніхто мені не потрібен! Я найкрасивіша на цій Галявинці...
Пихата красуня навіть Ворона відігнала від себе, який полюбляв відпочивати на одній з гілок Ялинки.
А Ворон узяв та й перебрався на Дубок, під яким жив Їжачок. Вони незабаром подружилися. Ворон навіть допомагав переносити сіренькому другу до його схованки лісові скарби. Та й забули геть про гордовиту Ялинку.
Якось на Галявинку з Чорного болота увірвався розбишака Бобер. На своєму шляху злюка уздрів Ялинку. Своїми гострими-прегострими зубами почав пиляти ніжний стовбур красуні. Це побачив Ворон і мерщій полетів до Їжачка:
– Швидше, сіренький, біжи на допомогу Ялинці! Там розбишакує злий Бобер! А я ще когось покличу!..
Забув ураз Їжачок про Ялинчині кепкування. Чимдуж помчав на поміч. А за ним – Ворон, кличучи інших мешканців лісу на підмогу. Та чомусь ніхто не поспішав озиватися.
Тоді друзі удвох заходилися боронити зелену красуню. Проте у друзів нічого не виходило – не боявся Бобер з гострими зубами рятувальників. Відлетів натомість мудрий Ворон вбік і каже Ялинці:
– Хай Їжачок зайде з іншого боку під твої розкішні віти, а ти йому голок сипони трохи. Він стане колючим і налякає злюку з Чорного болота.
Так і вчинили. Поки хоробрий Ворон відволікав Бобра, Їжачок став колючим. Розправив Ялинчині голки на спині і пішов у наступ.
Злякався Бобер, відступив. А тут його Ворон давай скубати. Втік розбишака з Галявини...
З тих пір їжаки почали ходити з колючками. Правда, ті з часом потемнішали. Ворони відтоді голосно каркають, коли хтось чужий до лісу заходить. Ялинки скидають іноді частину своїх голок. А бобри стали боятися їжаків і ніколи тепер не гризуть своїми гострими зубками лісових красунь – ялинок.
Ось така історія трапилася давно колись...

ЯК ДЖМЕЛІ КОНЮШИНУ ВРЯТУВАЛИ

У квітковій Ладії неподалік від Мати-й-мачухи та Кульбабок жила й Конюшинка. Вона було надзвичайно гарною: на довгій тендітній стеблині-ніжці мала соковито-зелені трилистники і яскраво червоні квіточки-голівки, зібрані зі стрілчастих пелюсток у пишну кульку. А ще славилася квітка своєю безкорисливістю: роздавала всім солодкий нектар, котрий в лапках розносили Бджілки. Та найкраще від усіх на Лужку Конюшинка могла передбачати негоду. Перед приходом Дощу вона зближувала свої листочки, а бархатисту голівку схиляла вперед, никла.
– Вірний знак того, що незабаром стане незатишно у нас від зливи, – подейкували квіти.
Одного разу Конюшинка навіть врятувала Кроликів від голодної смерті. Ті прийшли із сусідньої країни і заблукали. Конюшинка залюбки поділилася з ними своїми соковитими листочками.
Довідався про це Святибор і розсердився на красуню, бо кролики об”їдали кору на стовбурах дерев Ладії. Не дозволив він Бджілкам збирати нектар в Конюшини. Змінилася вона з тих пір. Нектар осипався. Листочки почали всихати. Квіти виблякли, а тоненька ніжка вигнулася. Навіть негоду перестала передбачати. Від того й інші квіти на Лужку почали потерпати. І тоді з країни Кроликів прилетіли на Лужок друзі Бджілок – Джмелі.
– Ти врятувала наших Кроликів, – сказали вони, – тож ми тепер допоможемо тобі, добра Конюшинко.
Не злякалися Джмелі гніву всесильного Святибора і почали працювати за Бджілок: збирали своїми довгими хоботками нектар.
Розквітла вдруге Конюшина. Ще пишнішою стала її яскраво-червона голівка.
– Дякую вам, хоробрі Джмелі! – загукала вона своїм рятівникам.
– Вибач нам, Конюшинко, – присіли на квіточку Бджілки. – Ми не винні. Це все – Святибор. Ми знову розноситимемо твій солодкий нектар жителям Лужка.
Але Святибор був впертим. Як не старалися Бджілки, а в них нічого не виходило. Не могли вони взяти нектар своїми короткими хоботками з глибоких квіткових чашечок, ніяк не запилялися квітки Конюшини. Відтак у неї довго не було діток-насінинок.
– Ви не переймайтеся, Бджілки, – втішали їх Джмелі. – Ми все зробимо самі. Ми любимо Конюшинку. Вона нас усіх попереджає про прихід вередливого Дощу.

ЯК КВІТИ ПОДОРОЖУВАЛИ ДО ВІОЛІЇ 

За безкраїми морями, за високими горами, за густими лісами, у країні Ладії жили Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія. Жили вони по сусідству з Ясноткою. Вранці прокидалися, росою вмивалися і Святовиту посміхалися. Так у тій країні сонечко називали. У квітів було багато друзів: Метелик, Бджілка, Жайворонок, Берізка і Їжачок. Всі вони дуже любили квіти і дивувалися, чому ті між собою не товаришували. Знала про це тільки Яснотка, бо жила зовсім поряд і бачила, як кожна з квіток вважала себе найгарнішою від усіх. Днями квіти милувалися собою та чепурилися біля Озерця, дивлячись у нього як люстерко.
Одного разу Жайворонок приніс квітам дзвінку звістку — у країні Віолії відбудеться свято Квітів. Почали Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія збиратися в далеку й незвідану путь. Кожна одягнула найкращу сукню, зробила найвичурнішу зачіску. Їм допомагали Метелик, Бджілка, Берізка і Їжачок. Хто порадою, хто сережкою, а хто блискіткою-голкою...
Цілий рік квіти добиралися до звивистої і стрімкої ріки Вуж, за котрою і починалася чудова країна Віолія. Витримували різні випробування. Їм потрібно було не зів’янути під палким промінням Святовиту, не заблукати в царстві Святибора. Обминути Вирвидубових посіпак. Не зіпсувати вичурні зачіски під плачем Дощу. Не потрапити на очі синові Зими – Снігу
Ось зрештою попереду залишилася остання перешкода – річка Вуж. А там – Дівони, безтілесні істоти, що перекидали будь-які човни і топили всіх, хто в них перебував. Зібралися квіти на березі, зарослому густим очеретом. Виснажені. Стомлені. А на тому березі, за могутніми Дубами – жадана країна Віолія. Вже й помирилися ніби, здружилися квіти та й загорювали. Аж тут несподівано з’явився красень Чорнобривець і поо-біцяв Ромашці, Фіалці, Медунці, Росичці та Лілії допомогти, але за умови, що вони завжди товаришуватимуть.
Квіти погодилися. Тоді Чорнобривець почав майструвати човен з очерету. Його нові друзі, як могли, допомагали. Разом вони швидко облаштували прудкий човен і перебралися до чарівної країни Віолії, обминувши всіх Дівонів.
А потім було Свято. Гарне ї веселе. Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка і Лілія розповіли всім про Чорнобривця. І тоді квіти, порадившись, обрали його своїм Оберегом. Сплели гарний-прегарний віночок, який і став символом свята Квітів країни Віолії. А Свято те видалося на славу. Про нього довідася і в інших країнах. А поки квіти поверталися додому, Жайворонок про все це розповів Метелику, Бджілці, Берізці, Їжачку й Озерцю і всім Лелітам – мешканцям далекої країни Ладії. Коли всі зібралися до купи, зажили ладно й по-товариськи.