Любов до світу Зірки Мензатюк: екологічне інтерв'ю

Зірку сміливо можна назвати і однією з найбільш «екологічних» авторок, яка

своїми творами будить в читачах любов до природи, повагу до всього живого, співчуття та бажання захищати увесь цей такий тендітний світ.

"З самого малечку я росла серед живого зеленого світу, оскільки народилася в селі. А це – хата у вінку дикого винограду, квітники навколо двору, великий старий сад, у який прибувала вода, коли розливався Прут. Це кіт і курчата, це малі новонароджені ягнята, яких заносили до хати, щоб зігрілися й обсушилися в теплі. Я росла у тих квітниках, тому саду, тішилася тими ягнятами, то був мій дитячий рай. Значно пізніше я зрозуміла, що жилося тоді нелегко й не в багатстві, але малою я не помічала нестатків, навпаки, розкошувала, бо мене оточували затишок і краса".

Хто і як вчив вас поважати кожну квіточку, кожну комашечку, як Ви це робите у своїх творах?

Задуматися про ту ж квітку, пташку спонукали книжки. Мені дуже подобалися пізнавальні природничі «Лісові казки» Оксани Іваненко, – можливо, тому, що в них фігурували знайомі, близькі мені речі. Ви будете сміятися, але однією з улюблених для мене стала книжка «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» Михайла та Івана Носалів. Просто чогось більш підходящого не потрапляло до рук, а цю ми мали вдома. Хвороби й лікування мене, звісно, не цікавили, зате я знаходила описи рослин, дізнавалася їхні назви, де яка росте. Тому деякі зі своїх книжок я пишу, так би мовити, для себе – тієї, якою я колись була і про що б хотіла прочитати. Такі мої «Зелені чари» (до речі, видавництво «Букрек» якраз випустило її оновлене видання) – розповіді про найцікавіші рослини України, пов’язані з ними легенди, звичаї, бувальщини. Такий і мій «Український квітник» – тут уже фігурують не дикі, а садові квіти. Цю книжку теж недавно перевидало видавництво «Ранок», вона є в продажу. Мене тішить, що на подібну тематику і сьогодні є попит, що сучасні занурені в віртуальний світ дітлахи попри все читають і про природу та рослини.

А там, де ви росли, були якісь вражаючі Вас рослини? А тварини?

Так, вражаючі рослини були! Наприклад, кульбаба. Ви не уявляєте, на які дивовижні перетворення вона здатна. Вінки – це найпростіше, їх плелося щодня. Але ж із неї можна зробити золотий годинник! Ділиш стебельце навпіл і зав’язуєш на руці. Або браслет: треба відірвати головку і верхній кінець стебла застромити в нижній. Або ще розділити стебло на якомога тонші смужки й опустити в воду: ото вже будуть кучері! 

Траплялися й насправді рідкісні, особливі рослини. У Великій Рудці за моїми рідними Мамаївцями весною зацвітали рябчики, або гірські тюльпани. Їхні пелюстки – клітчасті, як шахівниця. Ця квітка занесена до Червоної книги України. На жаль, Рудку виорали. А в ній росли і червонокнижний зозулинець, і косарики. Усе те знищено. Меліоровану землю роздали людям, але вона неродюча, тепер там ростуть бур'яни.

Ще одну унікальну рослину – зозулині черевички – колись я побачила в лісі за Прутом. Цю прекрасну українську орхідею знайшла й зірвала моя подружка. Тоді я стала й собі шукати таку ж квітку. І знайшла, і зірвала. Не можна було того робити! Вчені лічать зозулині черевички поштучно, де і скільки їх зростає в наших лісах. Але хіба я знала?

Що треба зробити, щоб кожна людина у світі полюбила природу? Як думаєте?

Річ не в тому, щоб кожна без винятку людина любила природу. Скоріше йдеться про духовну гармонію людини – з суспільством, із навколишнім світом, про вміння почуватися щасливим у цьому щедрому на красу світі. Відвернувшись від природи, людина збіднює себе. У європейських країнах – Італії, Франції, Греції – у мене викликають захоплення їхні численні тераси, балкони, затишні куточки надворі біля будинків, де господарі люблять посидіти, понасолоджуватися погідним вечором і відпочинком після справ. Оце італійське «дольче віта» – радість буття – насправді не вимагає хтозна-яких затрат, тут важливіше вміння радіти, в принципі, звичайним речам.

 Можливо, ці вечірні посиденьки європейців подобаються мені ще й тому, що мої батьки так само в теплу пору вечеряли надворі. Коли зацвітала груша, виносили під неї стіл. І Шевченкове «Сім’я вечеря коло хати» було для мене звичною реальністю. Це були 50-60-ті роки, позаду – пережита війна, батько недавно повернувся з ув’язнення; радянська влада перетворила селян із господарів на колгоспних наймитів, у батьків забрали землю, худобу, навіть їхні весільні обручки. Але попри все – наступала весна, і ставалося як у пісні: «весна іде, красу несе, і тій красі радіє все».

Як Ви вважаєте, яке значення має література, дитяча література для формування екологічної свідомості кожного маленького читача?

Величезне, визначальне значення має література. Після радянських суспільних експериментів давні традиції, культура буття значною мірою поруйновані. Батьки не можуть навчити дітей того, чого і їх уже не навчили. Якщо для них вилазка на природу – це ввімкнути на всю потужність музику, напекти шашликів і піти, залишивши гору сміття, то й дитина від них нічого кращого не навчиться. І якщо батьки не милуватимуться разом з нею мальовничим краєвидом, не заслуховуватимуться співом пташок, не показуватимуть, як уважно, бережно ставитися до природи, то такий приклад мають давати їй герої книжок. Причому цих героїв має бути багато – у книжках, у кіно, у віртуальних іграх, щоби врешті-решт достукатися, переконати, повести за собою

Хто з українських класиків, на Вашу думку, найбільший природолюб? А з сучасників?

Українська класика дуже багата на твори про природу. Згадаймо хоча б «Світає, край неба палає», «Зацвіла в долині червона калина» і ще цілу низку проникливих ліричних шедеврів Тараса Шевченка, «Мамо, іде вже зима» Лесі Українки, дитячі казки й оповідання Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, акровірші Леоніда Глібова, поезію Наталі Забіли… Тут можна називати десятки авторів, і ця ряснота свідчить, що український народ завжди був залюблений у красу рідної землі і оспівував її у слові. З сучасників я б назвала мариністику Анатолія Качана, прекрасні картини придніпровського краю в історичній прозі Володимира Рутківського, розповіді про рослини Євгена Шморгуна, а з молодих – чудовий цикл про рослини «Хто росте в парку», «Хто росте в лісі» та «Хто росте в саду» Катерини Міхаліциної, екологічні книжки Катерини Єгорушкіної і Лариси Ніцой. Не можу не згадати не український, але дуже глибокий твір для дітей – «Роню, дочку розбійника» Астрід Ліндгрен з надзвичайно тонким, соковито-яскравим змалюванням чарівного лісу, єдності з ним людини, а водночас вибудовуванням і міжлюдських стосунків. Це моя улюблена повість про природу і людину в гармонії з природою та з іншими людьми.

Чого маємо прагнути усі – письменники, вчителі, батьки, діти, щоб досягти якщо не – ідеального світу, то такого, аби всім було безпечно і комфортно в ньому жити?

Виховувати порядність. Не тільки в дітях, а й у собі також. Людська душа – як сполучена посудина: порядна, відповідальна людина і до природи ставитиметься людяно. А хам нищитиме… Комфортний світ починається із творення кожним із нас досконалої людини в собі, в цьому полягала революційна всеперемагаюча сила християнства. І досі ж нема нічого новішого: ми можемо поліпшити світ тільки вдосконалюючи себе.

Минуть часи, по суті, усе минуще. Зів’януть сьогоднішні квіти і навіть наше життя стане арехологічними знахідками і здогадками. Лише від нас залежить, що саме знайдуть наші нащадки в наших культурних шарах. Бережімо природу і читаймо книжки. А наші, українські письменники, роблять, як бачимо, все, аби нам було веселіше і цікавіше це робити.

За матеріалами інтерв'ю Юлії Куманської