ФІЛЬМИ ПРО ЕКОЛОГІЮ УКРАЇНСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА

Що спільного є в українського кіно та захисту довкілля? І те, й інше довгий час залишалося поза увагою. Та нині ситуація змінюється. Українські стрічки, на щастя, усе частіше гучно заявляють про себе у кінотеатрах та на фестивалях. А от стан українського довкілля, на жаль, викликає усе більше тривоги. Тож не дивно, що за останні роки екологічні проблеми не раз ставали темою для досліджень крізь об’єктив кінокамер. Настільки, що в онлайн-кінотеатрі українського кіно Takflix є ціла категорія екологічних стрічок. До вашої уваги – декілька фільмів з цього сайту. 

Чорнобильські бабусі (2015). Це документальна стрічка про жінок, що після аварії на Чорнобильській АЕС повернулися до своїх домівок у зоні відчуження та вирішили залишатися там. Життя у місті лякає їх куди більше, ніж радіаційне забруднення на рідній землі. Тож вони, попри застереження, вірять у силу дому і продовжують жити і працювати там, де лежать їхні серця.

Попри оптимізм та незворушну любов до батьківщини, якою просякнутий фільм режисерок Голлі Морріс та Енн Боґарт, історії чорнобильських бабусь навіюють смуток. Із них виринають спомини про близьких людей, яких забрала катастрофа, і про життя, яке вже ніколи не повернеться на ці землі. Вони нагадують, яку ціну ми заплатили за недбале ставлення до такої небезпечної промисловості, як атомна енергетика, та застерігають не повторювати таких помилок у майбутньому.

            Історія Зимового саду (2018). Документальна стрічка про те, як в Україні зберігають рідкісні та унікальні види. Це історія про павільйон квітникарства на території київської ВДНГ та про жінку, яка 45 років доглядала там колекцію екзотичних рослин та оранжерею. А ще про те, як важко дається така, на перший погляд, приємна робота, та як тяжко із нею розлучатися.

Стрічка режисера Семена Мозгового розкриває проблеми, знайомі багатьом із тих, чия робота – зберігати цінні види в Україні. Навіть у такому невеликому масштабі, осередок природи стикається із бюрократією, браком коштів та нестачею уваги та турботи загалом. Тож ця історія змушує ще більше цінувати ті осередки природи, яким досі вдається триматися на плаву, а також людей, які дбають про них – якими б вони не були. 

Гірська жінка на війні (2018). Художній фільм спільного виробництва України, Франції та Ісландії розповідає про боротьбу самотньої ісландської жінки з великим промисловим забруднювачем, а ще – із особистою драмою. Це нагода не лише подивитися на неймовірні ісландські краєвиди, а й замислитися над тим, як довкіллям та здоров’ям людей можуть нехтувати в інтересах великого бізнесу.

Тож попри географічну віддаленість, події у стрічці режисера Бенедикта Ерлінґссона відгукнуться і українським глядачам та глядачкам. Особливо тим, хто мали нещастя мешкати біля недобросовісних підприємств та відчувати їх вплив на собі. А для активістів та активісток це черговий привід згадати, за що ми боремося, та надихнутися боротьбою хороброї жінки, навіть попри дещо насильницькі методи цієї боротьби. 

            Заповідник Асканія (2019). Документальна стрічка про життя тварин та людей у найбільшому в Європі степовому заповіднику «Асканія-Нова» на Херсонщині. На площі розміром майже з увесь Харків під охороною знаходяться тисячі видів тварин та рослин: від найбільших в Україні птахів дрохв до однієї з найчисленніших популяцій коней Пржевальського. Фільм режисера Андрія Литвиненка досліджує, як усе це різноманіття – як тварин, так і людей – уживається між собою.

Територія заповідника окупована російськими військами ще з 24 лютого 2022-го. З весни цього року окупанти встановили там власну адміністрацію та фактично «вкрали» заповідник, перереєструвавши його на себе. У Міндовкіллі кажуть, що на його території також облаштували полігон. Тож «Заповідник Асканія» – це привід не лише помилуватися на красу української природи, а й згадати про те, як вона потерпає від війни та як важливо її відновлювати після деокупації.

          І кожна річка (2022).  Якщо у вас запитають про річку, ви точно згадаєте якусь свою – у якій ви купалися в дитинстві, на якій відпочивали з родиною, яка тепер висохла, обміліла чи надто брудна для купання. У цьому фільмі режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко ділиться історією своєї рідної річки і, можливо, навіть ваших рідних річок, які потерпають від десятиліть недбальства, байдужості та експлуатації довкілля.

Унікальні кадри звалищ, заводів та розораних берегів, через які нині наші річки навряд назвеш чистими та здоровими, перемежовуються історичними вставками про те, як людська діяльність довела їх до такого стану. І мимохіть змушують замислюватися, якими наші річки стануть ще через кілька десятиліть. Чи рішення, які ми ухвалюємо сьогодні, допоможуть зберегти та відновити наші водойми? Чи ми й надалі зберігаємо радянський підхід до природи, беремо від річок усе, що можемо, та скидаємо у них те, що нам вже не потрібне?

    Усі ці фільми – кожен по своєму – штовхають до переосмислення того, ким ми є у цих складних стосунках між людиною і природою та ким ми хочемо бути: захисниками чи руйнівниками. І скільки всього ми можемо втратити, якщо оберемо невірний шлях…