ЕКОСИСТЕМИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ЗОНИ

Чорнобильська катастрофа стала прикладом того, як необережне ставлення до такої небезпечної технології, як атомна енергетика, може зруйнувати життя сотень тисяч людей. Вона стала жорстоким уроком, який навчив світ серйозніше ставитися до використання таких технологій. І долею випадку вона стала прикладом того, як природа здатна відновлюватися навіть після найсерйозніших викликів. Якщо людина дасть їй шанс на відновлення.

    

    Відсутність людини виявилася вагомішою, ніж вплив радіації, тож на більшості  території зони відчуження почалося відновлення природного складу екосистем після століть досить активної господарської діяльності.

    Про те, що територія має увійти до природно-заповідного фонду, заговорили майже одразу після катастрофи у 1986 році. Однак перший крок у цьому відбувся лише у 2007-му році, коли тут створили заказник.

У 2016-му на місці заказника з’явився радіаційно-екологічний біосферний заповідник, який займає частину зони відчуження та зони безумовного відселення. Його площа у понад 2,5 рази більша за площу Києва і це нині найбільша природоохоронна територія в Україні.

    Сама територія заповідника неоднорідна. Приблизно третину займає заповідна зона, де місцями збереглися досить старі ліси. Там заборонена господарська діяльність і до кінця століття ці ліси навіть можуть перетворитися на праліс. Найвіддаленіша частина заповідника – так звана зона антропогенних ландшафтів, де можна навіть вести деяке сільське господарство: наприклад, випас тварин чи сінокосіння. Між ними розташована буферна зона, покликана убезпечити заповідну зону від впливу антропогенної.

    У Положенні про Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник вказано, що його «створено з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів Полісся, забезпечення підтримки та підвищення бар’єрної функції зони відчуження та зони безумовного (обов’язкового) відселення…». Бар’єрна функція заповідника, та й зони відчуження загалом, полягає у недопущенні подальшої міграції радіонуклідів, які осіли на забруднених територіях. 

Крім  старих лісів, тут стало більше диких тварин, які почуваються впевненіше без загрози з боку людей. Без страху перед двоногими вовки там активні не лише вночі, а й удень, рисі також стали з’являтися частіше.

    Спостерігалися навіть ведмеді, хоча через бойові дії на початку повномасштабного російського вторгнення вони навряд зможуть забрести на цю територію ще раз.

    Та не можна сказати, що тут природа відновила сама себе, адже їй активно допомагали. Іноді ця допомога ішла на користь – наприклад, сюди завезли знаменитих коней Пржевальського із нині окупованої Асканії Нової.

    У сприятливих умовах невелика популяція виросла до понад ста голів. Коні Пржевальського – це вид непарнокопитних зі степів Центральної Азії, який відіграє важливу роль в підтримці угруповань трав’янистих рослин. Фактично, коні Пржевальського певною мірою замінюють тарпанів, які населяли степи та ліси Європи, і були повністю винищені ще у 19 столітті.

    Та присутність коней у переважно лісистій зоні необхідна – вони пасуться на закинутих полях, які нині стали луками, і не дають їм перетворитися на однорідний ліс. А це необхідно для убезпечення від пожеж: у суцільному лісі вони поширюються швидко, а у такій «мозаїці» лісів та лук – значно повільніше, а також легше піддаються локалізації та гасінню.

    Крім того, були плани завезти до зони зубрів, які колись там існували. У першій половині минулого століття цей вид двічі ледь не вимер під час світових воєн. Нині кількасот його особин мешкає в Україні, вони зустрічаються і у білоруській частині Чорнобильської зони, та в нашій зоні відчуження поки не спостерігалися. Планам повернути їх на «батьківщину» завадила повномасштабна війна. Їх «переїзд» планувався якраз на 2022 рік.

    Що стосується лісів, то вони були тут і до катастрофи. Це були переважно соснові, подекуди дубові та вільхові насадження, які регулярно вирубувалися і висаджувалися наново задля деревини. Висадка дерев продовжилася і після аварії. Тут траплялися масштабні пожежі, після яких висаджували «сосну рядочками», нібито для відновлення лісу. Такий же підхід використовували й у буферній зоні.

    Однак це втручання в існування екосистеми зони було не таким успішним. Однорідні молоді ліси більш вразливі до пожеж, хвороб і шкідників, тому замість захисту чи відновлення створюють нові загрози. Фактично, такими масштабними висадками монокультурного лісу створювалась «порохова діжка», яка горить за кожної нагоди, як-от у 2015, 2020 та 2022 роках.

На противагу цьому, самосійні ліси – тобто такі, що з’являються природним чином без втручання людини, – завдяки різноманітності видів дерев, ще й різного віку, більш стійкі, ніж штучно насаджені. 

    Після пожеж соснові монокультури значною мірою гинуть, і таким чином на території заповідника відбувається поступове заміщення штучних монокультур природним мішаним лісом.

    Сьогодні ж перед довкіллям стоїть черговий виклик – шрами, нанесені нашій землі російською війною в Україні. І проблема не лише у катастрофічній замінованості територій. Бойові дії – від руху техніки до обстрілів – пошкоджують наші ґрунти, забруднюють їх хімікатами та нищать ґрунтове біорізноманіття, таке необхідне для їхньої родючості. І штучне очищення земель у випадках найгіршого забруднення виявляється недоцільним, невигідним та навіть неможливим. Залишається єдиний вихід – законсервувати їх, тобто зупинити будь-яку діяльність і дати природі час відновитися самотужки.

Та чи означає це, що на найбільш пошкоджених землях з’являться нові заповідники, подібні до Чорнобильського, де доступ для людей буде суворо обмежений, а природні ліси і сховані раніше види буятимуть з новою силою? Спрогнозувати насправді складно.

В першу чергу через те, що характер забруднення різний. Екосистеми Чорнобильської зони прекрасно захищають нас від поширення радіації: вони утримують радіонукліди у ґрунті, запобігають пиловим бурам, які б розносили їх на значні території. А за грамотного планування можуть навіть мінімізувати кількість пожеж, через які ті ж радіонукліди поширюються з димом та попелом.

Забруднення ж від війни носить дещо інший характер: інші небезпечні речовини у ґрунті, зниження родючості через шкоду біорізноманіттю, пошкодження родючих шарів ґрунту тощо. Скажімо, у Франції  є окремі ділянки, настільки сильно забруднені під час жорстоких боїв Першої світової війни, що рослинність там досі нагадує тундру: лише декілька видів можуть рости в умовах аномально високих концентрацій забруднюючих речовин.

    Та з досвіду Чорнобильської зони все ж можна винести користь на майбутнє. 

Читайте також:

РІДКІСНІ ЧЕРВОНОКНИЖНІ ПТАХИ ЖИВУТЬ У ЧОРНОБИЛІ